Не відпущу дочок на футбол: головний лікар збірної України про спортивну медицину, травми та трагедії
Як у театрі центральна роль належить актору, так і у футболі вся увага зосереджена на гравцях. Проте і на сцені, і на футбольному полі є невидимі герої, без яких шоу було б немислимим. Спортивні лікарі з'являються в кадрі лише тоді, коли стрімко мчать на поле, щоб надати першу допомогу, але їхня величезна праця в кабінетах і лікарняних палатах залишається за межами об'єктивів телекамер.
Не судіть суворо - це інтерв'ю стало дебютним як для Ігоря Чернявського, так і для його гостя. Насправді, це більше схоже на щиру та теплу бесіду, адже рік тому, завдяки зусиллям голови пресслужби "Ворскли" Артема Лобанова, Ігор став пацієнтом Романа Жолобайлюка. Якби не Роман та реабілітолог Вадим Сапай, важко сказати, чи вдалося б відновити ногу інтерв'юеру після складного ушкодження зв'язок. Нині журналіст "Чемпіону" поговорив з Романом Івановичем на різні теми, не обмежуючись лише футболом.
Поділіться, будь ласка, як Ви усвідомили своє бажання стати спортивним лікарем. Чи було це рішення поступовим, можливо, в дитинстві Ви, як і багато інших хлопчаків, мріяли про кар'єру футболіста, а згодом прийшли до думки про медицину? Чи був якийсь конкретний момент, коли Ви зрозуміли, що це Ваше справжнє покликання?
- Почну з того, що я народився на Прикарпатті в маленькому містечку Коломия. Звичайно, як і кожен хлопчина в той час, ганяв м'яча у дворах, ходив на різні секції. Але на той момент якогось такого поняття спортивної медицини в мене ще не було. Звичайно, я дивився багато матчів, мені було цікаво потрапити в середину колективу, команди, побачити, як відбувається підготовка, тренування, відновлення - словом, багато таких речей, які люди не бачать.
Далі сталося так, що я вступив у медичний інститут у Чернівцях, після закінчення якого обрав спеціалізацію "Фізіологія". Але, мабуть, є таке поняття, як доля. На випускному після закінчення інтернатури, в одному з ресторанів Києва (інтернатуру проходив у столиці) я зустрівся з однією компанією, яка доволі активно спілкувалася про футбол. А я на той час був активним фанатом Динамо та збірної України, тож підключився до цієї компанії, і ми багато розмовляли про спортивні події, футбол, про все.
Один із працівників цієї компанії поділився новиною про формування команди під назвою "Княжа" в селі Щасливе, поблизу Києва. Ініціатором цього проекту виступив Юрій Іванович Кіндзерський, колишній президент ФК "Львів". Він зауважив мою зацікавленість футболом та медичною професією й запитав: "Чи не хотів би ти спробувати свої сили у футбольній команді?" Ця пропозиція була для мене несподіванкою, і я не міг одразу прийняти рішення. Ми обмінялися контактами, відсвяткували випускний, і я вже лікар-анестезіолог зі спеціалізацією.
Але раптом у мене виникла думка: "Чому б не спробувати?". Я вирушив на тренування у Щасливе, де мені видали аптечку та балончик для заморожування, яким я ще не вмів користуватися - це був мій перший досвід. Під час першого тренування я зрозумів, що це досить цікаво: активний спортивний процес, робота зі здоровими людьми, а не з хворими чи вмираючими. Це мене дуже зацікавило. Після розмови з головним тренером Віталієм Григоровичем Левченком мене запросили на тренувальні збори у Трускавці. "Ми подивимося на тебе, ти подивишся на нас, і приймемо рішення", - сказав тренер.
Мої батьки були вражені: "Ну як так, ти ж анестезіолог! Лікар спортивної медицини - що це взагалі таке? Це ж зовсім ніщо!". Вони поставилися до цього доволі скептично, але після закінчення інституту я вже мав чітке бачення свого майбутнього і наполіг на своєму - поїхав у Трускавець. Під час трьох тижнів зборів мені все дуже сподобалося, і так у 2006 році я познайомився зі спортивною медициною та футболом зокрема.
Ви маєте захопливу географічну історію: народилися і виросли на мальовничому Прикарпатті, здобували освіту в Чернівцях, а згодом опинилися в Києві. Що ж привело Вас до Полтави?
До того, як приєднатися до Полтави, я працював у кількох командах: Княжа, ФК Львів, Арсенал Київ, Металург Запоріжжя, молодіжна збірна України та Габала. Таким чином, Ворскла стала моїм сьомим клубом. Як усе це сталося? З 2015 по 2019 рік я працював в Азербайджані. Це був цікавий досвід, мене запросив Роман Йосипович Григорчук. Ми досягали успіхів як в азербайджанському, так і в європейському футболі, навіть виходили до групового етапу Ліги Європи. Це було дуже цікаво, але після чотирьох років я відчув втому від перебування за кордоном. Родина залишалася в Україні, дочки підростали, і не було можливості часто бачитися. Тому я вирішив, що чотирьох років буде достатньо, і настав час повертатися до України. Що буде далі, побачимо.
Жодних конкретних пропозицій не надходило. Знову ж таки, подібні епізоди я вважаю доленосними. У 2019 році головним тренером Ворскли став Віталій Владиславович Косовський. Ми вже були знайомі, оскільки він працював з молодіжними командами Динамо, а я був у молодіжній збірній. Таким чином, наші шляхи перетиналися в питаннях діагностики, лікування та консультацій.
І ось сталася така подія: він прибув до Полтави, вирішив посилити медичний штаб, зателефонував мені, а я з радістю погодився, оскільки саме повертався в Україну після етапу в Азербайджані. 24 червня 2019 року я став частиною "Ворскли" і вже п'ять років присвятив цьому клубу.
- Ви вже закохалися у Ворсклу та оселилися в Полтаві, але згадували, що з дитинства підтримуєте Динамо. Розумію, що зараз це може бути не зовсім доречно, але гіпотетично - вам було б цікаво працювати в Динамо?
Безперечно, Динамо – це мій улюблений клуб, як в Україні, так і загалом. Мій батько з ранніх років підтримував Динамо. Під час моєї інтернатури в Києві я не пропускав жодного матчу, завжди був у фанзоні та їздив на виїзні ігри...
Чи було у вас життя, сповнене фанатських пригод?
- Так, у мене було фанатське життя, і доволі цікаве, пам'ятаю, як їздили в Одесу на Суперкубок із Шахтарем. Динамо в моєму серці, а якщо брати якісь робочі моменти - ну, кожен солдат мріє стати генералом. Потрапити у свою улюблену команду - це однозначно хочеться, але на даному етапу я щасливий у Полтаві, мене все задовольняє. Тут доволі цікавий проєкт, є амбіції, місто мене дуже-дуже заворожує, моя сім'я часто сюди приїздить, тож наразі я тут.
Як розпочався ваш шлях у збірній України, де ви працюєте останніми роками?
- Це почалося з трагедії великого масштабу у спортивній медицині - від COVID-19 помер Ашот Худаєв. Це був доволі серйозний спеціаліст, який користувався великою повагою як у лікарів, так і в футболістів. На жаль, коронавірус забрав його у 2020 році, і в національній збірній виникла вакансія.
Тоді медичний штаб очолював Артур Леонідович Глущенко - лікар Шахтаря, теж доволі серйозна особистість у спортивній медицині, один із її корифеїв. Він проводив певні кастинги, спілкування з лікарями, які можуть підійти на роль його помічника в національній збірній. Він зателефеновував мені і сказав під'їжджати на базу під Києвом. Я приїхав, ми з ним переговорили, обговорили різні аспекти - мої навички та різні-різні моменти.
За кілька днів Артур Леонідович зателефонував мені, і сказав, що прийняв рішення запросити мене у збірну. Після того я познайомився з тренерами, зокрема Андрієм Миколайовичем Шевченком, та іншими функціонерами.
- Коли травмується хтось зі збірників, це стає однією з найобговорюваніших тем у спортивних ЗМІ. Згадати хоча б нещодавні випадки, коли перед надважливими матчами зазнали пошкоджень Віктор Циганков та Віталій Миколенко. Розкажіть, чи є у Вас якась робоча комунікація з іноземними колегами?
Це невід'ємний аспект нашої діяльності. Перед початком циклу в національній команді медики зарубіжних клубів надсилають нам інформацію про стан здоров'я та травми, яких зазнали гравці під час відсутності у збірній. Ми ефективно спілкуємося з ними. Після завершення зборів ми також надсилаємо колегам дані про футболістів, які пройшли у нас певні лікувальні або відновлювальні процедури. Таким чином, комунікація існує, і я вважаю це надзвичайно важливим.
Отже, все відбувається за схемою "передав позицію - отримав позицію".
- Так, це в подібному форматі. Спілкування може здійснюватися через повідомлення, а також у телефонному режимі, якщо є потреба уточнити деякі деталі.
- Між медичними та тренерськими штабами постійно відбувається протистояння. Тренери хочуть форсувати відновлення конкретного гравця, в лікарів же своя думка, вони намагаються виграти час для повноцінного відновлення футболіста. Як Ви проживаєте цей процес як лікар? З якими цікавими історіями стикалися?
Хочу зазначити, що кожен тренер - це колишній футболіст. Він знає, що таке травма, процес відновлення і розуміє всі регенераційні механізми. Можливо, в минулому між тренерами та медиками виникали певні непорозуміння, коли тренери не визнавали важливості дотримання специфічних термінів відновлення. У сучасному футболі, якщо лікар точно діагностує проблему, чітко пояснює її тренеру і розписує реабілітаційний період, такі питання не виникають.
Одне, що доволі цікаво - інколи є такі ігри та турніри, які відбуваються дуже рідко. Для деяких футболістів це може бути раз у житті. Звичайно, тоді ми можемо десь закривати очі на якісь моменти, пришвидшувати темпи відновлення, робити більш поспішні висновки та швидше випускати футболіста на поле, але тільки в тому разі, якщо гра того варта. Звичайно, якщо потім виникають якісь рецидиви, якісь проблеми, то футболіст і тренер розчаровані, але перед цим ми пояснюємо ризики.
Чи часто у Вашій кар'єрі траплялися ситуації, коли футболісти виходили на поле після уколів, як це було, наприклад, з Марадоною або Баджо? Чи прагнете Ви дотримуватися принципу, що сучасний футбол більше зосереджений на збереженні здоров'я гравців?
Безумовно, на першому місці завжди стоїть здоров'я футболіста, і перед тим, як він вийде на поле, ми ретельно оцінюємо всі ризики. Але всі ці аспекти ми передаємо тренеру, і саме він бере на себе відповідальність за остаточне рішення. Адже бувають ситуації, коли футболіст, який лише на 30-40% відновився, може показати кращу гру, ніж будь-хто інший. Це вже входить у компетенцію тренера. Ми надаємо всю необхідну інформацію, а кінцевий вибір робить тренер.
З огляду на те, що Ви розпочали свою кар'єру в спортивній медицині у 2006 році, як би Ви оцінили стан цієї галузі тоді та тепер? І які у Вас сподівання щодо її майбутнього розвитку?
Прорив виявився значним. У минулому ми зіштовхувалися з вагомими перешкодами в діагностиці - бракувало кваліфікованих спеціалістів з ультразвукової діагностики, здатних виявляти пошкодження м'яких тканин, а також не було такого високого рівня розвитку магнітно-резонансної та комп'ютерної томографії. Таким чином, у сфері діагностичних процедур відбулися суттєві покращення.
Звичайно, фармакологія та фармацевтичні компанії не стоять на місці. Вони розробляють безліч нових засобів. Якщо раніше акцент робився на стимуляції спортсменів, то нині увага більше зосереджена на їхньому відновленні. Сьогодні існує безліч фармакологічних препаратів, спеціально розроблених для реабілітації футболістів. Мова йде не лише про медикаменти, а й про різноманітні фізіотерапевтичні методи, такі як кріотерапія, які застосовуються для прискорення регенераційних процесів, необхідних спортсменам.
Щодо майбутнього, то міняється все - як сам футбол, так і підходи до нього. Думаю, це стосується й медицини, тому будемо очікувати ще більше цікавих засобів, нових підходів та технологій, які тільки покращать відновлення.
Як зараз тренери часто висловлюють занепокоєння надмірною насиченістю матчів, такі особистості як Гвардіола та Клопп постійно наголошують на збільшенні кількості турнірів. Наприклад, у Лізі чемпіонів тепер буде не 6 матчів, а 8, а також запроваджується новий формат Клубного чемпіонату світу, що додає ще більше ігор. Крім того, зростає кількість турнірів для збірних. Яке Ваше ставлення до цього як лікаря?
Згідно з новітніми дослідженнями, футболістам необхідно щонайменше 72 години для повного відновлення. Вихід на поле раніше цього терміну збільшує ймовірність отримання травми, оскільки перетренованість є однією з головних причин можливих пошкоджень.
Збільшення числа матчів, безумовно, є викликом, але, на мою думку, якщо в команді є два повноцінних склади і можливість ефективної ротації, це не повинно значно впливати на футбольні процеси.
- Напевно, жалітися потрібно тим, у кого немає цих двох складів, а не Гвардіолам та Клоппам, у яких є всі ресурси?
Безсумнівно, так.
- Яка найважча травма траплялася у Вашій практиці, і як вона вплинула на гравця? Чи була можливість повного відновлення?
- Це була навіть не травма, а трагедія. 19 лютого 2011 року, будучи лікарем київського Арсенала, я обслуговував матч молодіжного складу нашої команди проти Єдності (Плиски). Між тренерами була домовленість, що один із гравців Єдності другий тайм зіграє за Арсенал. Звали цього футболіста Олег Гричак. Десь на хвилині 75-й він впав і, на жаль, нам не вдалося його врятувати. Були задіяні всі засоби - і серцево-легенева реанімація, і дефібрілятори, але, на жаль, він помер. Розтин показав, що Олег був повністю здоровий, але у спортивній медицині є таке поняття, як раптова смерть у спорті.
Цей трагічний випадок залишив незгладимий слід у моїй пам'яті. Щороку, 19 лютого, я відвідую церкву, запалюю свічку і згадую цього футболіста. Ми зробили все можливе і наша совість чиста, але, на жаль, доля розпорядилася інакше.
Одна з найсерйозніших травм у футболі - це розрив передньої хрестоподібної зв'язки, який вимагає періоду відновлення від 4 до 8 місяців. Крім того, існує ще багато різних травм, які є невід'ємною частиною нашої професії. Ми вже звикли до цього: аналізуємо ситуацію, розуміємо механізми травм і можемо прогнозувати їхні наслідки.
- Пам'ятаю, в сезоні-2022/23 Владлен Юрченко, здається, зазнав доволі серйозної травми. Якщо не зраджує память, це були "хрести" або щось пов'язане з колінним суглобом. Але Владлен тоді доволі швидко відновився. Як Вам це вдалося? Я чув що, використовувався якийсь передовий метод лікування.
- Насправді в нього було пошкодження меніска. Щодо передових засобів відновлення, то це перебільшення. Ми просто вклалися у всі терміни, які визначили. Звичайно, хочу відзначити, що в нашому клубі є реабіолотолог Сапай Вадим Вікторович - це колишній футболіст, який переніс дуже велику кількість пошкоджень, тому він дуже-дуже обізнаний в плані відновлення та реабілітації. Наш симбіоз, думаю, став ключовим аспектом того, що нам вдалося відновити і Юрченка, і ще багатьох футболістів, з якими ми працюємо.
Чи мали Ви досвід роботи в інших спортивних дисциплінах, окрім футболу?
Ось унікалізований текст: - Мій досвід виявився надзвичайно захоплюючим. В період з 2013 по 2015 рік я був частиною національної збірної з футзалу. На той час я мав уявлення про футзал, але не усвідомлював, наскільки захопливою є ця гра і як стрімко можуть змінюватися ситуації на полі.
Ось унікалізований текст: У нас відбувалися відбіркові матчі на чемпіонат Європи. Вдома ми здолали угорців з рахунком 2:1, а на виїзді вигравали 4:1 до останніх двох хвилин матчу. У великому футболі я усвідомлював, що ми вже кваліфікувалися на чемпіонат Європи. Проте у футзалі є можливість замінити воротаря на п'ятого польового гравця. Вийшло так, що за останні 30 секунд суперники зрівняли рахунок, забивши три голи. Я розумів, що ще один пропущений м'яч міг би змінити хід гри. Тому цей досвід у футзалі виявився досить цікавим.
Якщо розглядати інші види спорту, то існує амбітна мрія - стати частиною Олімпійських ігор не лише як лікар футбольної команди, а як медичний фахівець усієї олімпійської збірної, який координує всю медичну діяльність, працює з кожним спортсменом. Це надзвичайно цікава перспектива.
Щодо особливостей, футзал значно відрізняється від футболу рівнем інтенсивності. Також потребує іншого підходу до тренувань. Мені важко оцінювати аспекти витривалості та силової боротьби. Як лікар можу зазначити, що процеси енергоутворення в цих видах спорту суттєво відрізняються. Саме ці моменти є ключовими у розмежуванні футболу та футзалу.
- Оскільки ми торкнулися теми Олімпійських ігор, цікаво було б дізнатися Вашу думку щодо відмови деяких наших спортсменів через проблеми зі здоров’ям. Зокрема, тенісистка Ангеліна Калініна не змогла виступити через біль у горлі. Дехто її підтримав, інші ж навпаки критикували. На Ваш погляд, це прояв слабкості чи цілком нормальна ситуація?
Звісно, було кілька таких інцидентів. Ви ще не згадали про плавця Михайла Романчука, який також не зміг виступити через хворобу. Наскільки мені відомо, в олімпійському селищі був спалах вірусу, і багато спортсменів зіткнулися з певними труднощами.
Як на мене, то це більше індивідуальний підхід. Лікар оцінює стан, говорить про ризики, і разом зі спортсменом приймає рішення. Але, на мою думку, Олімпійські ігри проходять раз на 4 роки, і життя дуже швидко плине, тому мені здається, лікарю потрібно докладати максимум зусиль, щоб на цей період спортсмен почувався більш-менш задовільно, і зміг виступити.
Звісно! Ось оновлений варіант тексту: "Припустімо, спортсмен подолає черговий етап і його стан стабілізується. Отже, необхідно враховувати індивідуальні особливості. Рішення про подальшу участь у змаганнях повинні ухвалювати як сам спортсмен, так і лікар."
Цілком ймовірно, що організаторам Олімпійських ігор можна висловити критику. Не виключено, що низка захворювань виникла через те, що спортсмени змушені були довго стояти під дощем під час церемонії відкриття.
Мені здається, що цей момент не був вирішальним. Коли вірус починає діяти, він може виживати в різних обставинах. Не звинувачую організаторів, оскільки це не їх провина.
- Ми вже говорили про інші види спорту, також хотілося б підняти тему жіночого футболу, який є дуже травматичним, тому що на це впливають нюанси будови тіла жінок. З якими цікавими випадками Ви стикалися у жіночому футболі?
- У будь-якому випадку до жінок-футболісток ставлюся з великою повагою, але жартома скажу, що своїх дочок я на футбол би не віддав. Поясню, чому. Справа в тому, що конституція тіла жінки, тобто будова її тазу, гормональний фон, сприяють тому, що жінки дуже схильні до травматичності.
Високоінтенсивні та контактні види спорту, де присутня боротьба, часто призводять до травм. Жіночий футбол почав активно розвиватися лише в останні роки, завдяки глобальному інтересу до цього виду спорту. Спостерігаючи за жіночим футболом, помічаю, що майже 90% футболісток, з якими я стикався, мали травми хрестоподібних зв'язок або менісків. Це можна пояснити особливостями будови тазу, гормональним фоном та іншими факторами. Хоча я насолоджуюся переглядом жіночого футболу, вважаю, що контактні види спорту можуть бути дуже ризикованими для жінок.
Чи віддасте своїх доньок на теніс?
Звичайно, я більше надаю перевагу неконтактним видам спорту, таким як теніс чи волейбол. Хоча травми можливі в будь-якому спорті, у футболі рівень контактів набагато вищий, і жінкам може бути складніше впоратися з такими навантаженнями.