Микола Жидков — футболіст, який виступав у Польщі та пізніше став вогнеметником у Силах спеціальних операцій.

Він хотів грати у футбол за кропивницьку "Зірку", бути схожим на Андрія Шевченка, прославляти Україну на найкращих стадіонах світу. Але коли почалося повномасштабне вторгнення російського агресора, полишив плани та мрії, ставши на захист рідної України. 1 червня 2023 року старший солдат, вогнеметник 3-го полку Сил спеціальних операцій ім. Святослава Хороброго Микола Жидков на позивний "Сокіл" загинув під населеним пунктом Новодонецьке Донецької області...

У дитинстві Миколи Жидкова спорт займав центральне місце в його житті. Він був енергійним і непосидючим хлопчиком, з вогником в очах. Щоб спрямувати свою невичерпну енергію, у шість років він вступив до міської секції карате. Тренування, збори та змагання стали звичним ритмом його життя. Він здобув перші призи: став чемпіоном турніру, що об'єднував три області, брав участь у міських та обласних змаганнях, а також отримав перший кю, що відповідало статусу кандидата в майстри спорту. Проте, у віці десяти років його увагу перехопив футбол. Головна футбольна школа Кропивницького, ДЮСШ "Зірка", оголосила набір, і Микола, вже готовий до нових спортивних досягнень, з легкістю пройшов відбір.

"Першим тренером нашого сина був Олексій Кацман, який здійснив значний вплив на його футбольний розвиток, -- ділиться батько Миколи, Віталій Жидков. -- Також варто згадати місцевого футболіста Олександра Кочуру, який, як і Андрій Шевченко, став справжнім кумиром для Миколи."

Син виявляв велику самостійність і рішучість. Коли тренери переконалися, що він один з найталановитіших у команді, ми відвідали кілька клубів для переглядів. Зокрема, ми побували у луцькій "Волині" та донецькому "Шахтарі", але врешті-решт зупинилися в Училищі олімпійського резерву в Дніпрі, де Микола провів наступні два роки.

У світі футболу лише один із тисячі досягає успіху: надзвичайна конкуренція та серйозні вимоги. Щоб піднятися на вершину, потрібно проявити наполегливість, майстерність і відданість справі. І, звичайно, без природного таланту та частки удачі просування вперед буде важким. Важливо знайти свій клуб і тренера, щоб усі елементи зійшлися в одне ціле.

Після перебування в Дніпрі Віталій Жидков провів три чудових роки в Кременчуці під наглядом досвідченого тренера Олександра Назаренка, перш ніж вирушити до Польщі. "Ми прагнули до нових можливостей і були впевнені, що Європа запропонує нам найкращі умови для розвитку, -- розповідає Віталій. -- Рік я тренувався в Кракові, проте через свій юний вік не мав змоги брати участь у офіційних матчах. Коли мені виповнилося 18, я отримав запрошення від "Венгжанки", команди з регіональної ліги. Оскільки це аматорський клуб, вдень я працював на будівництві, ввечері тренувався, а на вихідних грав матчі. Мені все подобалося: саме місто, атмосфера в команді. Я навіть відмовлявся від пропозицій перейти до команд вищих ліг".

Для Миколи великою радістю стали зустрічі з родичами та друзями у Кропивницькому. У будь-який час року, як влітку, так і взимку, він активно грав у футбол і брав участь у різних турнірах. Особливо запам'яталася йому гра проти Олександра Кочури, з яким він мріяв зіграти ще в дитинстві.

Кропивницький — не надто велике місто, де практично всі знайомі між собою, особливо в футбольних колах, — зазначає Ярослав Пилипенко, перший заступник голови Кіровоградської обласної асоціації футболу. — Я і Микола грали разом у футбол і часто спілкувалися. Він був талановитим і розумним гравцем, який мав великий потенціал. Принаймні, він міг би успішно виступати в першій лізі. Грав на позиції центрального півзахисника, хоча іноді тренери використовували його на фланзі. Володів відмінною витривалістю та бойовим духом. У команді мають бути такі гравці, які беруть на себе відповідальність у критичних моментах.

У нього був договір у Польщі, і з'являлися можливості для розвитку кар'єри на новому рівні. Проте він вирішив повернутися в Україну, незважаючи на те, що батьки не підтримували його вибір. Але як можна було змусити його змінити думку?

24 лютого 2022 року Микола вперше почув про вторгнення Росії. Як зазначали його польські друзі, перший день був сповнений плутанини, але згодом він знайшов у собі сили діяти. Він організував збір коштів та купив позашляховик для спецпризначенців 3-го полку, а згодом передав їм екіпіровку та засоби захисту. Протягом усього цього часу його думки залишалися в Україні, він підтримував зв'язок із друзями, які вирушили на фронт.

Батько Миколи ділиться своїми думками щодо рішення сина повернутися до України, яке для нього не стало несподіванкою. "Як громадянин, я міг зрозуміти його вибір, але як батько це було дуже важко прийняти. Важко усвідомлювати, що твій син вирішує боротися за свою країну, коли у нього була можливість спокійно грати у футбол і насолоджуватися життям у мирній Польщі. Він міг би продовжувати допомагати нашим військовим з-за кордону. Мені часто ставлять запитання, чому я, як батько, не намагався його відговорити, чому не перешкодив. Але це говорять ті, хто не знав Миколу, хто не розумів його прагнень і настроїв".

У листопаді 2022 року Микола знову приїхав в Україну. У фінальному матчі, в якому він брав участь, команда "Венгжанка" здобула перемогу з рахунком 6:1, а українець відзначився двома голами. Після закінчення гри футболісти обох команд влаштували для 21-річного Жидкова коридор честі, а представники клубу вручили йому пам'ятну футболку та букет квітів, оформлений у кольорах українського і польського прапорів.

З січня 2023 року Микола Жидков приєднався до Збройних Сил України. Натомість футбольних бутсів він почав носити берці, а спортивну форму замінив на військову уніформу. Позивний "Сокіл" обрав на честь рідного села Соколівське, яке знаходиться поруч із Кропивницьким.

Після завершення навчання я короткий час проходив службу в 3-му полку ССО, а згодом вирушив на фронт. "На той момент я виконував обов'язки заступника командира групи", -- ділиться спогадами військовослужбовець з позивним "Берт". -- "Микола служив у тилу, але дуже прагнув перейти на фронт. "Я більше не можу відкривати цей шлагбаум, хочу займатися чимось суттєвим", -- досі пам'ятаю його слова. Ми виконували завдання на Донецькому напрямку, хоча перебували в різних підрозділах. Одні поверталися з виконаних завдань, інші ж вирушали в бій... Часу для спілкування майже не залишалося, проте Микола завжди привертав до себе увагу, відрізняючись від інших".

Брати по зброї прекрасно усвідомлювали, наскільки великим є захоплення Миколи футболом, скільки енергії та здоров'я він вкладав у цю гру ще з дитинства. Проте, що дивно, під час служби він жодного разу не згадував про спорт, не торкався теми матчів і не обговорював актуальні результати зустрічей. Усі його думки були спрямовані на військову справу — на зброю, спорядження, стратегію...

"Микола був вогнеметником, крім того, швидко опанував і гранатомет МК-19, виходив із ним на завдання, -- каже "Берт". -- До цього він не мав жодного стосунку до військової служби. Якось сказав, що не міг грати у футбол у Польщі, коли в Україні всі воюють. Його тягнуло на передову, на поле бою.

На моєму телефоні є знімок, на якому він позує біля знищеної ворожої техніки. Я кажу йому: "Миколо, давай тебе зафіксую, бо всі вважають, що ти на футбольному полі, а не на війні". Від нього просто віяло позитивом, він випромінював гарний настрій. Мав неймовірну енергію, прагнув все зробити негайно, іноді хлопці навіть заважали йому...

Він зазначив, що саме в цьому підрозділі відчуває справжнє задоволення і реалізацію свого призначення. На жаль, на передовій йому вдалося пробути всього близько двох місяців, можливо, навіть менше. Його позиція виявилася під обстрілом артилерії...

Миколу Жидкова поховали на Алеї слави Далекосхідного кладовища в Кропивницькому.

Новина про загибель 22-річного Миколи Жидкова сколихнула футбольну спільноту. Польський клуб на своїй сторінці у Фейсбук написав: "На війні за нашим східним кордоном загинув гравець LKS Wgrzcanka, який восени минулого року повернувся в Україну, щоб мужньо захищати свою родину, друзів та Батьківщину від російської агресії. Коли він виходив на поле, боровся до останнього подиху, щоб принести своїй команді перемогу, а коли йшлося про боротьбу за свободу країни, він пожертвував власним життям!"

Серед слів співчуття дописувач Єжи Опіль написав: "Завжди скромний, спокійний, не шукав оплесків за своє рішення. Мікі, ми пишаємося, що могли тебе знати..."

Минув вже понад рік з того часу, як Микола залишив цей світ, але його друзі, побратими по життю та футбольним командам, продовжують берегти його пам'ять. "Перший турнір на честь Миколи Жидкова відбувся в Кропивницькому всього через кілька тижнів після його трагічної загибелі, – ділиться Ярослав Пилипенко. – У змаганнях взяли участь дев'ять команд, а кожен матч розпочинався хвилиною мовчання під акомпанемент оркестру 3-го полку. Кременчук вже двічі приймав турніри, а восени минулого року в Соколівському пройшов дитячий турнір на його честь. На 2025 рік ми обов'язково заплануємо нові змагання в Кропивницькому, можливо, з футзалу, адже Микола мав великий талант і в цьому виді спорту. Ми втрачаємо найкращих хлопців, і наш обов'язок – пам’ятати їх та жити гідно".

Президент України посмертно удостоїв Миколу Жидкова ордена "За мужність" III ступеня, а Сили спеціальних операцій нагородили його медаллю "Хрест ССО". На честь свого друга Данило Кравченко відкрив сторінку в Instagram, а вболівальники під час матчів піднімають прапори на його підтримку.

У селі Соколівське вулицю перейменували на честь Воїна. Наприкінці неї, де зараз невеликий яр, є ідея звести футбольний майданчик розміром 44 на 22 метри, з огорожею, роздягальнями. Зараз у сільраді триває процес виділення земельної ділянки.

"Є підтримка з боку 3-го полку, сільради, обласної футбольної федерації. Дуже сподіваюся, що невдовзі розпочнеться будівництво, -- каже ініціатор проєкту Віталій Жидков. -- На майданчику гратимуть військові, проходитимуть реабілітацію поранені, у вільний час займатимуться діти та всі охочі. Нехай завжди пам'ятають, завдяки яким хлопцям та дівчатам над Кропивницьким та всією Україною врешті буде мирне блакитне небо".